Майнові права внутрішньо переміщених осіб

Найбільше запитань у ВПО у сфері захисту права власності виникає щодо нерухомого майна, покинутого внаслідок переміщення. Це обумовлено тим, що, по-перше, зазвичай у ВПО це основне майно, а по-друге, вони розгублені стосовно правильного оформлення прав щодо такого майна, правочинів, засобів захисту і т.д. Адже Україна наразі не має ефективних засобів регулювання правовідносин на покинутих ВПО територіях, зокрема у сфері захисту прав власників, а окупаційна влада застосовує інші, відмінні від українських «закони». Крім того, документи, видані окупаційною владою, також не визнаються Україною, а це створює складності у підтвердженні прав щодо майна.

Право власності зберігається за власником.

Право власності на майно, розташоване на вказаних територіях, залишається власністю особи, доки власник сам не забажає здійснити правочин, спрямований на відчуження цієї власності, навіть якщо власник такого майна виїхав з цієї території.

Право власності не потребує свого підтвердження фактично діючою нелегітимною владою. В українському Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно зберігаються всі дані щодо нерухомого майна. Більше того, при оформленні правочинів щодо нерухомого майна, наприклад договору купівлі-продажу, на тимчасово окупованій території або території проведення АТО власник у розумінні українського законодавства не змінюється, оскільки такі правочини, здійснені не відповідно до закону (не зареєстровані у законного нотаріуса, не оформлені належні та передбачені українським законодавством документи), не визнаються Україною. Варіантом законного оформлення такого правочину є здійснення його у нотаріуса на підконтрольній території.

Разом з тим, існує серйозна проблема у сфері захисту права власності на нерухоме майно: у випадку його порушення власник наразі не може розраховувати на ефективний захист його прав українською владою, бо вона фактично не має можливості діяти на тимчасово окупованих територіях. Це однак не означає, що не потрібно нічого здійснювати для його захисту.

Відповідно до статті 41 Конституції кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Стаття 3 Цивільного процесуального кодексу України гарантує кожній особі право звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Тому особа, право власності якої порушено, має право звернутися в суд відповідно до правил підсудності та, додавши свою позицію, отримати рішення суду на захист своїх прав. Але виконати таке рішення у випадку, коли для цього треба безпосередньо вчинити дії за місцезнаходженням майна, можна буде лише тоді, коли українська влада буде мати можливість реалізовуватися на наразі тимчасово непідконтрольних територіях.

Доступ внутрішньо переміщених осіб з АР Крим до банківських депозитів.

З моменту окупації деякі банки заблокували абсолютно всі рахунки кримчан, тим самим зробивши для них неможливим доступ до свого майна. Відповідно до позиції банків обов’язок щодо виплати цим громадянам належних їм коштів вони можуть виконати лише після стягнення з держави-окупанта суми збитків, які завдані їм внаслідок окупації. Тобто банки спочатку збираються відсудити компенсації за власне втрачене майно та активи на тимчасово окупованих територіях у міжнародних інстанціях. Не одноразові факти невиконання банком своїх зобов’язань перед клієнтами є системними порушеннями прав людини, з якими регулярно стикаються саме кримські ВПО.

З такою неправомірною позицією банків погодитися не можна. В Україні вже існує доволі поширена практика вдалого оскарження вказаних неправомірних дій банків. Суди задовольняють позови ВПО, мотивуючи свої рішення таким чином.

Згідно із частиною 1 статті 1060 ЦК України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад).

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Статтею 525 ЦК України визначено, що одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умовне допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Грошові кошти позивача є його власністю, якою він відповідно до статті 319 ЦК України має право вільно розпоряджатися, зокрема отримати одночасно всі кошти, а банк згідно зі статтею 1066 ЦК України не має права обмежити його в цьому. Згідно зі статтею 41Конституції України кожен має право володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю. Згідно зі статтею 64 Конституції України права і свободи людини й громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Отже, банк продовжує користуватися коштами позивача без жодної на те правової підстави, чим порушує права позивача.

Разом з тим, незважаючи на позитивну судову практику, проблемним залишається питання виконання таких рішень суду. Тому боротьба за захист прав у цьому випадку не закінчується виграною справою у суді, а продовжується на стадії його виконання.

Вищезазначені проблеми у взаємовідносинах з банками стосуються ВПО з АР Крим та не торкнулися ВПО з Донецької та Луганської областей. Крім того, ВПО з Донецької та Луганської областей мають ще одну перевагу у сфері кредитних взаємовідносин з банками.

Кредитні відносини внутрішньо переміщених осіб з Донецької та Луганської областей з банками.

У зв’язку з тимчасовою окупацією деяких територій України, проведенням АТО на сході країни багато громадян опинились у складних життєвих умовах, які об’єктивно зробили неможливим належне виконання ними своїх кредитних зобов’язань перед банками. Більше того, громадяни, які продовжують проживати на тимчасово непідконтрольних територіях, позбавлені можливості здійснювати кредитні платежі у зв’язку з тим, що банки перестали існувати на цих територіях, а банківські переведення стали неможливими.

Описані обставини не є підставами для позбавлення обов’язків за договором кредиту, але вони обов’язкові для врахування при вирішенні відповідних спорів, зокрема судами.

У вказаному контексті важливою є норма, закріплена статтею 2 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», відповідно до якої на час проведення АТО забороняється нарахування пені та/або штрафів на основну суму заборгованості із зобов’язань за кредитними договорами та договорами позики з 14 квітня 2014 року громадянам України, які зареєстровані та постійно проживають або переселилися у період з 14 квітня 2014 року з населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася АТО, а також юридичним особам та фізичним особам-підприємцям, що провадять (провадили) свою господарську діяльність на території населених пунктів, визначених у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася АТО.

Банки та інші фінансові установи, а також кредитори зобов’язані скасувати зазначеним у цій статті особам пеню та/або штрафи, нараховані на основну суму заборгованості із зобов’язань за кредитними договорами і договорами позики у період проведення АТО.

На виконання тимчасово переміщеними вищими навчальними закладами, тимчасово переміщеними науковими установами кредитних та інших договірних зобов’язань (крім договорів про надання освітніх послуг), які виникли до переміщення на підконтрольну українській владі територію у зв’язку із проведенням АТО, запроваджується мораторій на період проведення АТО.

На жаль, банки часто не виконують вказаних вимог закону та при поданні позовів про стягнення заборгованостей вказують розмір боргу без урахування мора торію.

Тому при захисті прав громадян, вказаних у статті 2 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», необхідно вказувати наці вимоги закону та добиватися зменшення заявлених сум для стягнення.