Провівши аналіз судової практики щодо прав осіб в період карантину, зокрема і в Луганській області, однозначно можна констатувати, що коли ми говоримо про такі особливі режими у державі як карантин, пандемія, надзвичайна ситуація, ми маємо розуміти, що забезпечуються ці режими головним чином шляхом обмеження основних прав людини. Тому, в ці періоди як ніколи важлива оцінка дій держави з втручання у права людини: наскільки вони є обґрунтованими, необхідними, та чи дійсно вони переслідують саме мету захисту.

Так, зі справ, що розглянуті щодо прав осіб в період карантину, зокрема і в Луганській області, вбачається певна тенденція, що законодавством передбачені наступні обмеження прав людини, які найчастіше і оскаржуються громадянами в суді, зокрема це:

1. Обмеження права на свободу пересування (заборона для певних категорій переміщуватись через державний кордон та контрольно-пропускні пункти пропуску, скасування транспортного сполучення, самоїзоляція/обсервація, наприклад, http://reyestr.court.gov.ua/Review/92216103 );
2. Обмеження права на свободу мирних зібрань (заборона збиратись більш ніж певна кількість осіб, наприклад, https://reyestr.court.gov.ua/Review/91953009);
3. Обмеження права на освіту (заборона відвідувати (очно) навчальні заклади);
4. Обмеження права на свободу релігії (заборона проведення релігійних заходів);
5. Обмеження права доступу до медичної допомоги (тимчасове припинення проведення планових заходів з госпіталізації та планових операцій, крім термінових та невідкладних).

Проте, варто зауважити, що суд не завжди стає на сторону осіб, які вважають, що їх право, нібито, порушено.  Зокрема, це зумовлено тим, що у кожному конкретному випадку суд встановлює: чи є виправданим втручання держави в права людини та яка межа виправдання цього втручання?

Так, в контексті  ж обмеження прав на території України та виправданості меж втручання в такі права необхідно встановити чи дійсно мала місце суспільна небезпека, чи були вжиті заходи адекватними по відношенню до загрози та чи було достатнім національне законодавство.

Загальновідомим та загальновизнаним, в першу чергу завдяки рішенню ВООЗ, є той факт, що зараження коронавірусом визнано пандемією, тобто несе загрозу та є суспільно небезпечним, тому не таким дискусійним і проблематичним буде доведення наявності одного з елементів ст. 15 Конвенції. В той же час оцінка адекватності заходів та достатності законодавства є гострим та дискусійним питанням, яке на даний час в Україні, м’яко кажучи бажає кращого.

Так, на даний час на території України було введено саме надзвичайну ситуацію, а не надзвичайний стан. Режим надзвичайної ситуації відрізняється від надзвичайного стану тим, що він законодавчо не має чітко визначених меж, ні щодо прав, які можуть бути обмежені, ні щодо ступеня їх обмеження та здебільшого носить рекомендаційний характер.

Водночас варто зазначити, що якість законодавства, яке було поспіхом створено країною, є досить сумнівною. Найголовніше питання щодо якості закону – це все ж таки визначення чіткого кола суб’єктів та заходів, які є обов’язковим, а які є рекомендованими до виконання. Інше питання — це узгодженість обмежень з іншими обов’язками, особливо актуально це стосується обмеження пересування і обов’язок прибути на роботу до стратегічно важливих об’єктів, від діяльності яких залежить існування населення на карантині тощо. Так само законодавство не містить чіткого визначення механізму впровадження та дотримання обмежувальних заходів, що, наприклад, стосується запланованої примусової госпіталізації при цьому не визначено на якому та ким має бути забезпечена така госпіталізація тощо.

Проте, не зважаючи на все, кожен повинен дбати про своє здоров’я, не наражати на небезпеку оточуючих, бо право одного закінчується там, де починається право іншого, так право на вільне пересування закінчується там, де починається право іншого на безпечне середовище. Крім того, кожен повинен розуміти, що ні одне судове рішення навіть те, яке встановить порушення прав людини не убезпечить ваше життя та здоров’я в сучасних реаліях.